Україна - НАТО

, Київ 22:13

НАТО≠США

ВСТУП
до розділу „НАТО≠США” веб-сайту „Україна-НАТО”

Поява цього матеріалу була викликана поширеною тенденцією помилково асоціювати НАТО з певними подіями, які відбувалися у різні часи у різних частинах земної кулі за участю США або інших держав-членів Альянсу. Зокрема, дуже часто робляться спроби перекручення подій в Лівії 1986 р., Югославії 1999 р., Афганістані 2001 р. та Іраку 2002 р.
Яскравим прикладом цього може слугувати розповсюдження Київським міськкомом КПУ листівки „Про НАТО чесно і без прикрас”, пропаганди, яка містила дані щодо причетності США та НАТО до низки історичних подій.

На наше переконання, найбільш дієвим засобом протидії спотворенню історичних подій і фактів є відкрита й аргументована дискусія. Тож, пропонуємо Вашій увазі історичні довідки та коментарі фахівців про події, згадані у цій листівці.
У цьому контексті хотіли б також нагадати, що військова операція, до якої вдалася НАТО у Союзній Республіці Югославія в період з 24 березня по 10 червня 1999 р., була та залишається на сьогодні єдиною військовою кампанією в історії цієї Організації.
Можливо, декому більше сподобаються версії цих подій, викладені у радянських підручниках історії радянськими історіографами... Отже, шановні відвідувачі, у будь-якому випадку остаточне рішення ми залишаємо за Вами.

ЗМІСТ

1. 1946-1949 – збройне втручання в громадянську війну в Китаї;
2. 1950 – окупація китайського острова Тайвань;
3. 1950-1953 – збройна агресія в КНДР;
4. 1953 – повалення уряду Масаддика в Ірані;
5. 1953 – збройна інтервенція в Нікарагуа;
6. 1954 – збройна інтервенція в Гватемалі;
7. 1958 – збройна інтервенція в Лівані;
8. 1958 – провокації проти КНР;
9. 1960 – варварські бомбардування деяких районів Куби;
10. 1961 – ЦРУ організовує збройне вторгнення найманців на Кубу;
11. 1961 – спецслужби США вбивають Прем’єр-міністра Республіки Конго (Заїр) Патріса Лумумбу;
12. 1964 – напад американських окупаційних військ на мирну демонстрацію панамських студентів, убивство 21 студента;
13. 1964-1973 – збройна агресія проти Лаосу;
14. 1965 – окупація Домініканської Республіки;
15. 1965-1973 – війна у В’єтнамі;
16. 1970 – збройна агресія проти Камбоджі;
17. 1980 – воєнна акція американських спецназівців у Тегерані;
18. 1982 – висадка морських піхотинців у Лівані;
19. 1983 – збройна інтервенція в Гренаді;
20. 1986 – бомбардування Лівії;
21. 1988 – американський військовий корабель збив над територіальними водами Ірану іранський пасажирський літак (загинуло 290 чол.);
22. 1989 – вторгнення в Панаму;
23. 1991 – вторгнення в Ірак;
24. 1993 – збройне вторгнення в Сомалі;
25. 1994 – участь у воєнній операції в Боснії;
26. 1999 – збройна агресія в Югославії;
27. 2001 – збройне вторгнення в Афганістан;
28. 2002 – вторгнення в Ірак.

1. ЗБРОЙНЕ ВТРУЧАННЯ В ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В КНР (1946-1949).
(підтримка з боку СРСР та США ворогуючих сторін у громадянській війні в КНР)

НАТО було створене у 1949 році та не могло мати жодного стосунку до цих подій.

Історична довідка.
У громадянській війні в Китаї СРСР підтримував сили північно-китайських повстанців-комуністів, а США - сили націоналістичного руху Гоміндану, лідер якого Чан Кайші намагався придушити розповсюдження в країні комуністичного режиму. До середини 1947 року комуністи заволоділи майже всією Маньчжурією.
Американський генерал Маршалл запропонував програму економічної допомоги Китаю. Вона передбачала надання кредиту на 15 місяців у розмірі 570 млн. дол. США, який мав бути використаний на цивільні потреби. Ця програма стала відома, як „Акція допомоги Китаю”. Однак, було вже запізно, і ця значна фінансова підтримка не допомогла націоналістичному урядові подолати численні труднощі.
На початку 1949 року Чан Кайші почав мирні переговори, але у відповідь Мао Цзедун висунув вимоги, які фактично означали встановлення комуністичного режиму на всій території Китаю. Невдовзі, 21 вересня 1949 року Мао Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив утворення Китайської народної Республіки. Перемога Комуністичної партії Китаю стала можливою завдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, розгромові мілітаристської Японії та суттєвій допомозі з боку Радянського Союзу.

2. ОКУПАЦІЯ КИТАЙСЬКОГО ОСТРОВА ТАЙВАНЬ В 1950 РОЦІ.
(унебезпечення острова Тайвань від зовнішньої агресії)

НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій.

Історична довідка.
На час капітуляції Японії у Другій світовій війні острів Тайвань та Пескадорський архіпелаг знаходилися під її юрисдикцією. Підписуючи акт капітуляції, Японія з формальної точки зору, тим не менш, не здійснювала передачу суверенітету над островом, і відтак, Тайвань з юридичної точки зору залишався частиною Японії та знаходився під окупаційною владою США. Повноваження адміністративного управління були делеговані уряду китайських націоналістів Чан Кайші.
25 жовтня 1945 р. військовий уряд Чан Кайші в односторонньому порядку незаконно оголосив про «повернення Тайваню до батьківщини».
Наприкінці грудня 1949 р., з огляду на поразку в ході громадянської війни від комуністичних сил на материковій частині Китаю, Чан Кайші був вимушений вивести рештки армії до Тайваню та встановити уряд в екзилі, міжнародно-правовий статус якого залишався невизначеним.
У зв‘язку з початком корейської війни 25 червня 1950 р. Президент США Г.Трумен зазначав, що «напад на Корею не залишає жодного сумніву, що комунізм перейшов межу застосування примусу задля підкорення незалежних держав та використовуватиме військову агресію та війну». Дії комуністичних сил в Кореї були здійснені «всупереч резолюцій, які РБ ООН схвалила для збереження міжнародного миру та стабільності. За цих умов окупація Тайваню комуністичними силами становить пряму загрозу безпеці в Тихоокеанському регіоні та силам Сполучених Штатів, які здійснюють законні та належні функції в цій зоні». Відтак, Адміністрація США видала наказ ввести 7-й Флот США до Тайванської протоки з метою її нейтралізації, направила військових радників до Тайваню та заявила, що статус Тайваню наразі залишатиметься невизначеним й відповідне питання буде розв‘язано в майбутньому. Одночасно з заявами про намір зупинити поширення комунізму, Адміністрація Г.Трумена наголошувала, що присутність 7-го Флоту США в Тайванській протоці покликана попередити напади збройних сил, підконтрольних уряду Китайської Республіки, на материковий Китай.
Уряд США вирішив визнати за кабінетом Чан Кайші статус уряду в екзилі, хоча й не мав наміру визнавати зазіхання Чан Кайші на суверенітет над Тайванем.

3. ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ В КНДР (1950-1953).
(захист силами ООН Корейської Республіки від збройної агресії з боку комуністичної Північної Кореї, підтримуваної СРСР та КНР)

НАТО як організація взагалі не брала участі у корейському конфлікті.

Історична довідка.
Офіційні документи Організації Об’єднаних Націй, в тому числі резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН стосовно збройної агресії в КНДР, не містять згадок щодо причетності НАТО до цих подій.
У резолюціях РБ ООН № 82 (1950) від 25 червня 1950 року, № 83 (1950) від 27 липня 1950 р. та 84 (1950) від 7 липня 1950 року Рада Безпеки звинувачує Північну Корею у здійсненні збройної агресії проти Корейської Республіки та закликає до виведення північнокорейських збройних сил за межі 38-ї паралелі.
Резолюція Ради Безпеки ООН № 83 (1950) від 27 липня 1950 року рекомендує державам-членам Організації надати Корейській Республіці ту допомогу, яка може бути необхідною для відновлення миру та безпеки в цьому регіоні.
Резолюція Ради Безпеки ООН №84 (1950) від 7 липня 1950 року вітає оперативну та енергійну підтримку урядами та народами ООН резолюцій РБ № 82 (1950) та №83 (1950) щодо надання допомоги Корейській Республіці в її обороні від збройного нападу та відновлення таким шляхом у цьому регіоні міжнародного миру та безпеки.
Ця ж Резолюція рекомендувала всім членам ООН, які надали, на основі вищезгаданих резолюцій РБ, військові силу або іншу допомогу, представити ці сили в розпорядження об’єднаного командування, сформованого США, а також пропонує США призначити головнокомандувача цими силами. Зазначена резолюція РБ уповноважує об’єднане командування використовувати прапор ООН під час операцій проти збройних сил Північної Кореї, поряд з прапорами інших держав, які беруть участь в таких операціях.
Резолюція №376 5-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від 7 листопада 1950 року також констатує, що збройні сили ООН діють у Кореї відповідно до вищезгаданих рекомендацій та резолюцій Ради Безпеки ООН щодо надання допомоги Корейській Республіці в її обороні від збройного нападу та відновлення таким шляхом в цьому регіоні міжнародного миру та безпеки.
Таким чином, зазначені документи свідчать, що НАТО як організація взагалі не брала участі у корейському конфлікті, а США та інші держави, які надали, на основі вищезгаданих резолюцій РБ, військову силу або іншу допомогу Корейській Республіці, діяли задля відновлення миру та безпеки в цьому регіоні, керуючись відповідним мандатом Ради Безпеки ООН.

4. ПОВАЛЕННЯ УРЯДУ МАСАДДИКА В ІРАНІ (1953).

НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій.

Історична довідка.
Мохаммед Масаддик (19.05.1882-05.03.1967) - Прем'єр-міністр Ірану у 1951-1953 рр. Народився в Тегерані в сім'ї міністра фінансів і катарської принцеси. Політичну кар'єру почав у 24 роки, беручи участь в Іранській Конституційній Революції – «Машрутійат». У 1914 році виїхав навчатися до Парижа, потім до одного з швейцарських університетів. М.Масаддик виступав проти укладення англо-іранського договору 1919 р., який надавав Великобританії великі нафтові концесії. Пізніше став міністром фінансів, а потім депутатом Меджлісу Ірану. 1949 р. М.Масаддик очолив Рух за націоналізацію нафтової промисловості Ірану та створив партію «Національний фронт» Ірану (зазначена партія в дещо видозміненому вигляді існує і до цього часу).
15 березня 1951 р., за ініціативи партії М.Масаддика, іранський парламент ухвалив закон про націоналізацію нафтових родовищ Ірану. 28 квітня 1951 р. його було обрано Прем'єр-міністром Ірану.
Під керівництвом М.Масаддика пройшли народні виступи проти «Англо-іранської нафтової компанії», що призвело до конфлікту у відносинах Ірану з Великобританією і США. З Ірану були вислані всі англійські фахівці і радники, а пізніше, в жовтні 1952 р. Іран розірвав з Великобританією дипломатичні відносини.
За інформацією з різних джерел, у відповідь на вищезазначені кроки уряду М.Масаддика США і Великобританія оголосили бойкот іранській нафті. 19 серпня 1953 р. в Ірані відбувся державний переворот; внаслідок якого уряд Масаддика було повалено. Невдовзі, дипломатичні відносини з Великобританією було відновлено (грудень 1953 р.).

5. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ПРОТИ НІКАРАГУА (1953).

Твердження про збройну інтервенцію НАТО та/або США проти Нікарагуа в 1953 р. не підтверджується жодними фактами.

Історична довідка.
В Нікарагуа, починаючи з 1936 р., встановилась та у 1938 р. консолідувалась диктатура клану Самоса, що був повністю лояльним до США. Відтак, у США не було жодної необхідності або підстав здійснювати інтервенцію проти Нікарагуа. Диктаторський режим Самоси було ліквідовано в 1979 р.

6. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ПРОТИ ГВАТЕМАЛИ (1954).

Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації.

Історична довідка.
У результаті виборів 1951 року, Президентом Гватемали став Х.Арбенс, який був прибічником соціально-політичних реформ, створення профспілок, реформи землевідносин (станом на 1945 р. 2% населення володіло 72% орної землі). З метою втілення цих реформ Х.Арбенс таємно звернувся за допомогою до Комуністичної робітничої партії Гватемали.
Відповідно до Акту про реформування відносин на землі (відомий також як Декрет 900), протягом 1953-1954 рр. у американської компанії Юнайтед Фрут Компані, що була найбільшим власником землі в Гватемалі, було експропрійовано близько 400 тис. акрів землі (1600 кв. км).
Ще на початку каденції Х.Арбенса розвідувальне співтовариство США дійшло висновку, що його політика є комуністичною за суттю, та висловило побоювання щодо прагнення Радянського Союзу перетворити Гватемалу на аванпост соціалізму в Латинський Америці.
Починаючи з 1952 р. ЦРУ шукає шляхи усунення від влади Х.Арбенса, вважаючи неминучим захоплення країни комуністичними силами. Диктатор Нікарагуа А.Самоса сприяє налагодженню зв‘язків ЦРУ з групою гватемальських повстанців під керівництвом К.Армаса. Загальна чисельність групи не перевищувала 400 бійців.
У червні 1952 р. К.Армас подав на розгляд ЦРУ план інтервенції, яку він планував здійснити з території Сальвадору, Мексики та Гондурасу. Інтервенція мала супроводжуватися одночасним повстанням в Гватемалі. За сприяння Домініканської Республіки та Нікарагуа К.Армасу були передані зброя, гроші, літаки та човни загальною вартістю 225 тис. дол. США.
Підготовка до операції супроводжувалася заходами психологічного, дипломатичного та економічного тиску з боку США на уряд Х.Арбенса. Зокрема, були скорочені поставки критично важливого імпорту та перекриті джерела експортних надходжень. В рамках Організації американських держав, США проводили лінію на ізоляцію Гватемали. З грудня 1953 р. на Гватемалу почалося радіомовлення з Флоріди.
Отримавши інформацію щодо підготовки заколоту, Х.Арбенс закупив в Чехословаччині за готівкові кошти 2 тонни трофейної зброї, що залишилася з часів Другої світової. Цей факт був використаний в якості доказу «руки Москви».
Збройна інтервенція проти уряду Х.Арбенса почалася 18 червня 1954 р. з територій Гондурасу та Сальвадору та здійснювалася гватемальськими повстанцями під проводом К.Армаса. Американські військові в операції участі не брали. Повстанцям протистояла 5-тисячна регулярна армія.
У боях перших днів повстанці зазнали майже цілковитої поразки. З огляду на це, Х.Арбенс вирішив припинити дії проти К.Армаса, оскільки побоювався, що надто жорстке придушення заколоту стане підставою для прямої інтервенції США. Ці побоювання передалися офіцерському корпусу, який також не мав бажання надалі воювати з незначними силами повстанців. Чутки про висадку десанту морських піхотинців США в Гондурасі для підготовки до інтервенції сприяли поглибленню побоювань Х.Арбенса, що офіцерство уклало таємну угоду з К.Армасом.
Х.Арбенс спробував відновити довіру до свого кабінету з боку армії, але на тлі цих подій цілий гарнізон м. Чікімула перейшов на бік К.Армаса, в армії почалося безладдя. Х.Арбенс скликав кабінет для того, щоб пояснити причини заворушень в армії, та 27 червня 1954 р. оголосив про свою відставку.
Спроба державного перевороту силами повстанців, що кількісно та організаційно поступалися регулярній армії, виявилася успішною, насамперед, через нерішучість Х.Арбенса.

7. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ В ЛІВАНІ (1958).

Офіційні документи ООН не містять жодних посилань на збройну інтервенцію НАТО в Лівані.

Історична довідка.
Зменшення після Другої світової війни впливу Великобританії та Франції на Близькому Сході, утворення держави Ізраїль та, як наслідок, коротка арабо-ізраїльська війна 1948 р. загострили безпекову ситуацію в регіоні. Зростаючий антагонізм між Ізраїлем та його арабськими країнами-сусідами став визначальним чинником подальшого розвитку подій у близькосхідному регіоні.
Революція в Єгипті 1952 р. сприяла зростанню арабського націоналізму, що було оформлено Президентом Г.Насером у загальноарабський рух на чолі з Єгиптом. Ще більше ситуація в регіоні загострилася з втручанням СРСР в регіональну політику та надання військової допомоги Єгипту та Сирії.
Вибухом ситуації стала націоналізація Єгиптом Суецького каналу 1956 р. та військова протидія Ізраїлю, Франції та Великобританії такому вчинку[1]. Уряд Лівану не підтримав дії Єгипту і не став розривати дипломатичні стосунки з Францією та Великобританією, що викликало негативну реакцію арабського світу.
Оскільки переважна частина населення Лівану була християнами, країна політично орієнтувалася на Захід. Створення Сирією та Єгиптом Об’єднаної арабської республіки посилило як зовнішній, так і внутрішній тиск на Ліван з метою його входження до складу новоствореного державного об’єднання.
Подальше арабо-ізраїльське протистояння та неприйняття арабської позиції Ліваном стали причиною антизахідних настроїв у країні. У державі розпочалися масові заворушення, ініційовані арабською громадою Лівану, що була прибічником дій Прем’єр-міністра Рашіда Карамі (Rashid Karami). За сприяння сусідніх арабських країн ними було здійснено спробу усунути від влади законно обраного Президента.
Підтримувані СРСР Сирія та Єгипет надали військове сприяння опозиціонерам-демонстрантам, що спричинило значну кількість жертв серед мирного населення. Політичне протистояння між прем’єром-мусульманином та президентом-християнином почало переростати у громадянську війну.
Через обмеженість можливостей Місії ООН[2] зі стабілізації ситуації в країні Президент Лівану Каміль Шамон (Camille Chamoun) звернувся до США за допомогою.
15 липня 1958 на узбережжі неподалік від Бейрута висадилися морські піхотинці США. Згодом військовий контингент було збільшено до 8509 осіб.
Ситуація остаточно стабілізувалася після відставки Президента Шамона та вступу на посаду керівника країни Фуада Кеаба (Fuad Chehab).
25 жовтня 1958 року, після остаточної стабілізації ситуації в Лівані американські війська було виведено з країни. Втрати склали чотири особи. Один американець загинув від пострілу снайпера, ще троє військових стали жертвами нещасного випадку.
Офіційні документи ООН не містять жодних посилань на збройну інтервенцію НАТО в Лівані. Водночас, слід зазначити, що резолюцією РБ ООН № 128 (1958) від 11 червня 1958 року було прийнято рішення направити в Ліван групу спостерігачів для забезпечення моніторингу на кордоні цієї країни. Відповідна резолюція була ухвалена у відповідь на офіційний протест Лівану (лист Голові РБ ООН від 22 травня 1958 р.) у зв’язку із втручанням Об’єднаної Арабської Республіки у внутрішні справи Лівану (об’єднана держава Сирії і Єгипту існувала з лютого 1958 р. по вересень 1961 р. Після розпаду федерації Єгипет продовжував іменуватися Об’єднаною Арабською Республікою до 1971 року).

8. ПРОВОКАЦІЇ ПРОТИ КНР (1958).

Ми не знаємо, які саме історичні події автори листівки Київського міськкому КПУ мали на увазі під „провокаціями проти КНР”.

Історична довідка.
Відомо, що у 1958 році керівництвом КНР було прийняте рішення про відновлення обстрілу артилерією комуністичного Китаю островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили Гоміндан (з 22 на 23 серпня 1958 р.).
На той час комуністичний Китай мав досить клопоту зі збитками, яких завдала громадянська війна, що закінчилась лише в 1949 р., а також через своє втручання у корейські події 1950-1953 рр. У червні 1957 Китай дістав від СРСР запевнення щодо технічної допомоги у створенні атомного арсеналу. (у 1959 році у цій допомозі було несподівано відмовлено, але у 1958 р. Китай був іще упевнений у ній).
За найбільш поширеною версією вважається, що рішення про відновлення Китаєм бойових дій стало реакцією на такі події.
Укладення угоди між Чан Кайші та американським урядом від 7 травня 1957 р. щодо розташування на Тайвані ядерної зброї, радіус дії якої досягав Китаю.
Відновлення обстрілу Кемою та Мацу можна також вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. Адже, під час свого візиту до Пекіна у липні 1958 р. М.Хрущов різко розкритикував китайські внутрішньополітичні ініціативи, відомі під назвою “народні комуни” та “великий стрибок”. Перше являло собою грубу форму колективізації сільського господарства, друге – спробу, розцінену леніністами, як “авантюристичну”, перейти від фази народної демократії безпосередньо до фази “комунізму” без перехідного соціалістичного режиму, де рівність існує за формулою – кожному по труду. Оскільки СРСР перебував поки що у фазі соціалізму, він вважав нездійсненним китайський намір.
Радянський Союз підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови, а й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг. 19 вересня М.Хрущов заявив, що в разі ядерного нападу на КНР агресорові буде дано відсіч тими самими засобами. Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958 р., вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні.

9. БОМБАРДУВАННЯ РАЙОНІВ КУБИ (1960).

Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО.

Історична довідка.
Хронологія історичних подій Куби спростовує твердження про те, що в 1960 р. мали місце будь-які „варварські бомбардування” країни. Найбільш вірогідно, що має місце перекручення історичних дат або даних. Не виключено, що на увазі маються авіаційні нальоти кубинських повстанців напередодні операції на Плайя Хірон. Ці події більш докладно висвітлені у довідці до п.10. «ЦРУ організовує збройне вторгнення найманців на Кубу в 1961 р.».
Проте, деякі кубинські джерела зазначають, що протягом 1960 р. «неідентифіковані малі літаки» або «малі літаки походженням з США (або Флориди)» здійснювали «акти тероризму», що призводили до підпалення плантацій цукрової тростини. Не виключено, що в умовах внутрішньокубинського протистояння після революції 1959 р. зазначені акти були здійснені в індивідуальному порядку кубинськими громадянами, які емігрували з Куби. При цьому слід звернути увагу, що навіть кубинські джерела уникають публікації достовірної інформації, що підтверджує національну належність цих повітряних суден.
Єдиний підтверджений антикубинський акт за участю американських громадян стався у листопаді 1960 р. Два авіатори-авантюристи П.Хьюз та Дж.Хантер на знак помсти режиму Ф.Кастро за страту американських громадян 21 жовтня 1960 р. викрали малий літак з наміром здійснити напад на електростанцію Гавани. Літак оснастили саморобними бомбами з надписами імен страчених американців, а також сумішшю «коктейль Молотова» та листівками. Операція не мала успіху. Обидва пілоти вважаються зниклими безвісти.
Вартий уваги той факт, що колишній військовий льотчик П.Хьюз попередньо займався контрабандою зброї для режиму Ф.Кастро, і після його приходу до влади навіть певний час пілотував літаки ВПС Куби.

10. ЗБРОЙНЕ ВТОРГНЕННЯ НАЙМАНЦІВ НА КУБУ (1961).

НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій.

Історична довідка.
Напруженість у відносинах між США та Кубою постійно зростала після кубинської революції 1959 р. Адміністрації Д.Ейзенхауера та Дж.Кеннеді визнали неприпустимою політику Ф.Кастро, особливо з огляду на експропріації новою кубинською владою майна американських компаній та посилення зв‘язків з СРСР.
В умовах зростаючого протистояння 17 березня 1960 р. Д.Ейзенхауер погоджується з рекомендаціями Центрального розвідувального управління США щодо «потужної пропагандистської кампанії» з усунення Ф.Кастро від влади. Цей план включав:
- припинення закупівель кубинського цукру;
- припинення постачань нафти;
- продовження ембарго на постачання зброї, що діяло з середини 1958 р.;
- організацію воєнізованих формувань зі складу кубинців в екзилі з метою збройної інтервенції.
На момент підготовки плану до США емігрували щонайменше 100 тис. дисидентів, незгодних з режимом Ф.Кастро. Підготовка добровольців з числа кубинських громадян, що знайшли притулок в США, почала проводитися в горах С‘єрра Мадре на тихоокеанському узбережжі Гватемали. Окремо слід звернути увагу на те, що Адміністрація Дж.Кеннеді переслідувала в судовому порядку будь-які спроби кубинських емігрантів організувати збройне вторгнення на Кубу з території США (справа Р.Манферрера), оскільки такі спроби порушували Закон про нейтралітет. Зазначений Закон забороняв здійснювати військові експедиції з території США проти держав, з якими США не знаходилися у стані війни.
Плани військового вторгнення кубинських добровольців спочатку передбачали висадку в районі м. Трінідад (провінція Санкті Спірітус) біля гір Ескамбрай. Розрахунок будувався на тому, що населення зазначеної провінції було налаштовано відверто проти режиму Ф.Кастро й надало б підтримку силам повстанців. У разі неможливості ведення успішних воєнних дій у відкритому протистоянні з регулярними силами, передбачалося перейти до партизанської війни.
Тим не менш, зазначені плани були переглянуті на користь висадки на болотистій місцевості Плайа Хірон. З іншого боку, вже на цьому етапі стала очевидною приреченість операції без прямого втручання США з огляду на те, що Куба отримала від СРСР сучасну зброю: важку артилерію, танки, протитанкові та зенітні комплекси та допомогу радянських військових радників.
15 квітня 1961 р. вісім літаків-бомбардувальників В-26 з позначками кубинських революційних повітряних сил здійснили авіаційні удари по злітно-посадочних смугах у населених пунктах Сьюдад Лібертад, Санттьяго-де-Куба та Сан Антоніо де лос Баньос. Передбачалося, що авіаційні нальоти триватимуть 48 годин для забезпечення переваги кубинських повстанців у повітрі. Всі літаки, крім одного, повернулися на базу в Нікарагуа для дозаправки та поповнення боєприпасів. Проте, нового вильоту не відбулося. Як підсумок зазначеної операції (операція «Пума»), було знищено 27% військово-повітряного флоту Куби, за різними оцінками загинуло 1500-1800 військових, поліцейських та цивільних кубинців (жертви серед останньої категорії сталися через знаходження автобусів громадянського транспорту в зоні ураження).
17 квітня 1961 р. почалася наземна фаза операції кубинських повстанців, чисельність яких склала 1511 осіб. Попри попередні очікування, після висадки на Плайа Хірон повстанці не отримали підтримки з боку місцевого населення, оскільки місцеві «потенційно небезпечні елементи» були знищені режимом Ф.Кастро напередодні операції.
Операція на Плайа Хірон завершилася 19 квітня 1961 р. повним розгромом повстанців (окремі бойові дії тривали до 21 квітня). Їхні втрати склали 68 осіб, решта захоплені в полон. 1209 захоплених повстанців були притягнуті до суду – декілька з них були засуджені та страчені, інші отримали 30 років ув‘язнення за державну зраду. Тобто, всі засуджені були визнані громадянами Куби.
Вже наступного місяця, у травні 1961 р., Ф.Кастро запропонував передати засуджених кубинських повстанців США в обмін на 500 бульдозерів. Пізніше вимоги Куби зросли до 28 млн. дол. США. Але домовленість була досягнута лише після «Карибської кризи» наприкінці грудня 1962 р. – 1113 в‘язнів були передані американській стороні в обмін на продовольчі продукти та медикаменти загальною вартістю 53 млн. дол. США (всі кошти були зібрані виключно за рахунок добровільних пожертв від приватних осіб).
У світлі нещодавно оприлюднених документів ЦРУ слід звернути увагу на те, що Радянському Союзу заздалегідь було відомо про точну дату та місце висадки кубинських повстанців. СРСР та Куба отримували відомості про підготовку операції від інформаторів, інфільтрованих до лав повстанців. Опосередковано це підтверджується фактом зосередження важкої зброї в районі Плайа Хірон та «зачисткою» прилеглої території від населення, що могло симпатизувати та надати допомогу повстанцям.

11. Вбивство Прем’єр-міністра Республіки Конго (Заїр) Патріса Лумумби (1961).

НАТО як організація не причетна до цих історичних подій.

Історична довідка.
Патріс Емері Лумумумба (Patrice Émery Lumumba) був африканським антиколоніалістом, вперше обраним Прем’єр-міністром Конго після здобуття країною незалежності від бельгійської колонізації у червні 1960 р. Вже через десять місяців Уряд Лумумби був відсторонений у результаті державного перевороту, що призвів до «Конголезької кризи»[3]. У результаті П.Лумумбу було ув’язнено та згодом страчено.
Ситуація в країні загострилася у 1960 р., коли одна з провінцій оголосила про незалежність і вихід з підпорядкування центральній владі. У країні запанували хаос і насилля. Незважаючи на направлення в країну миротворців ООН, Президент Касамубу, якого гостро критикував Лумумба, віддав наказ на його арешт.
Радянський Союз звинуватив Захід в організації арешту П.Лумумби і вимагав його звільнення. У грудні було скликане засідання Ради Безпеки ООН, на якому Радянський Союз вимагав негайного звільнення П.Лулумби, відновлення його на посаді Прем’єр-міністра та евакуації бельгійців з Конго. Радянський Союз також критикував діяльність Місії ООН в Конго.
Довідково: згідно з мандатом Місії ООН, до її завдань входив контроль за виведенням збройних сил Бельгії, допомога Уряду Конго у формуванні власних збройних сил, сприяння у досягненні ними функціонального рівня, достатнього для попередження громадянської війни та боротьби з будь якою військовою підтримкою ззовні, окрім тієї, що надавалася по лінії ООН [4].
У відповідь на затримання Лумумби, його прихильники розпочали криваву розправу над бельгійцями. Пізніше, за наполяганням Генерального Секретаря ООН, Лумумбу було переведено під домашній арешт, а відповідальність за його безпеку було покладено на Місію ООН. Однак, Лумумба вирішив втекти, що стало його фатальною помилкою.
Невдовзі після втечі він потрапив у полон до бойовиків свого політичного опонента полковника Мобуту, був перевезений на віллу Леопольд, де його жорстоко побили, а потім знущалися в присутності журналістів та дипломатів. Звернення Лумумби до ООН про допомогу було проігнороване через нещодавню втечу з під захисту Організації. Бельгійці ж вимагали передати Лумумбу їм, для подальшого суду.
Згодом, 17 січня 1961 року П.Лумумба та його товариші Мполо та Окіто були страчені в присутності Президента Томбе, двох міністрів та бельгійських військових. Лише через три тижні по радіо було оголошено про смерть Лумумби. Причини смерті не називалися, місце смерті теж. Навколо смерті Лумумби розпочалися політичні спекуляції, звинувачення тощо.
Радянський Союз вустами Генерального секретаря Ради Безпеки ООН Валеріана Зоріна звинуватив Захід, зокрема США, у смерті П.Лумумби, посилаючись на таємний указ Президента Ейзенхауера ліквідувати Лумумбу.
Розсекречені у 2000 р. матеріали ЦРУ підтвердили наявність такого розпорядження, але доводять, що бельгійці випередили США[5]. ЦРУ планувало отруїти П.Лумумбу отрутою, що була розчинена у зубній пасті, але агент в Конго зволікав з виконанням наказу.
Лише у 2001р. бельгійські уповноважені особи висловили офіційні вибачення за смерть П.Лумумби. У лютому 2002 р. Уряд Бельгії вибачився перед народом Конго та визнав моральну відповідальність за створення обставин, що призвели до смерті П.Лумумби [6].
Архівні матеріали засвідчили, що П.Лумумба став жертвою «холодної війни» та внутрішньобельгійського протистояння між королем і кабінетом міністрів, які мали відмінні погляди на африканську політику[7]. Факти свідчать, що П.Лумумба був комуністом, що пояснює його підтримку з боку СРСР[8]. Незважаючи на це, першою країною, за допомогою до якої звернувся П.Лумумба у 1960 р., були США.
Рада Безпеки ООН відреагувала на згадані події резолюцією 161 (1961), у якій було поставлено вимогу щодо „проведення негайного та неупередженого розслідування з метою встановлення обставин смерті Лумумби та його колег і покарання винних” (під час голосування резолюції утрималися СРСР і Франція).

12. НАПАД АМЕРИКАНСЬКИХ ВІЙСЬК НА МИРНУ ДЕМОНСТРАЦІЮ ПАНАМСЬКИХ СТУДЕНТІВ (1964), УБИВСТВО 21 СТУДЕНТА.
(захист американських військових та цивільних об’єктів від панамських демонстрантів)

Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації.

Історична довідка.
У 1903 р. за допомогою США Панама здобула незалежність від Колумбії. Платою за допомогу стала передача під повний контроль та управління США Панамського каналу та прилеглої до нього території-зони каналу, що стала де-факто територією США з власною поліцією, поштовими відділеннями, судами, телевізійними та радіостанціями[9].
У 1963 р. Президент США Дж.Кеннеді підписав, але не встиг оприлюднити, указ про дозвіл на розміщення на невійськових об’єктах зони каналу прапора Панами поряд з американським. Керівництво каналу було не в захваті від такого рішення, а через неоприлюдення указу заборонило будь-яке встановлення прапорів на об’єктах території каналу[10]. Таке рішення викликало невдоволення місцевого населення та призвело до масових протестів і заворушень, які переростали у зіткнення з панамською поліцією.
Під час одного з таких заворушень поліцейський кордон було зруйновано, демонстранти вдерлися на територію, що перебувала під охороною військових, які були змушені використати табельну зброю. В результаті інциденту загинуло 22 громадянина Панами, з яких 6 - від панамської поліції, решта - від американських військових. Втрати американських військових склали 6 убитими та 30 пораненими, 17 цивільних спеціалістів постраждали.
Цей інцидент став одним з вирішальних факторів прийняття у 1977 році рішення про передачу Каналу під повний контроль Панами 31 грудня 1999р.[11] 9 січня кожного року у Панамі відзначають день пам'яті за загиблими студентами, що намагалися встановити прапор Панами поряд з американським на об’єктах зони каналу[12].

13. ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ ПРОТИ ЛАОСУ (1964-1973).
(боротьба з комуністичним Північним В’єтнамом на території Лаосу)

НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій.

Історична довідка.
Протягом 1964-1968 років через своє географічне розташування Лаос став територією найбільшого конфлікту у Південно-Східній Азії. Ворогуючі сторони (Південний В’єтнам і США, з одного боку, та комуністичний Північний В’єтнам з другого) вели боротьбу за контроль над «стежкою Хо Ші Міна» та північних висот[13].
"Стежка" була розгалуженою системою доріг загальною довжиною понад 16 тис. км, які обплутували гори і джунглі В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Сюди ж входили нафтопровід, кабелі зв'язку, стаціонарні ремонтні бази, автомобільні батальйони, загони носіїв тощо.
Намагання США ізолювати Лаос зазнали невдачі через те, що шляхи, які вели до Південного В’єтнаму територією Лаосу, контролювалися комуністичними північнов’єтнамськими військами.
Керівництво США розробляло декілька варіантів власної політики щодо Лаосу. Міністерство оборони наполягало на таємній війні вздовж кордону, спрямованій проти «стежки Хо Ші Міна». Державний департамент попереджав, що такі дії порушать женевські домовленості 1962 р. та призведуть до позбавлення влади Прем’єр-міністра Лаосу Соувана Фоума, що провадив політику нейтралітету стосовно ворогуючих сторін (Північний В’єтнам та Південний В’єтнам). Центральне розвідувальне управління наполягало на підтримці партизанської боротьби з підрозділами Північного В’єтнаму на території Лаосу.
Незважаючи на відмінність поглядів щодо подальшої політики США у Південно-Східній Азії, було взято курс на ескалацію війни в Лаосі, а також активізовано таємну прикордонну операцію в Лаосі. Прихована повітряна війна проти «стежки Хо Ші Міна» на території Північного Лаосу розгорнулася з іще більшою силою.
Протягом 1968-1970 років у країні тривали широкомасштабні бойові дії між тандемом лаоських та в’єтнамських комуністів, з одного боку, та підтримуваними США збройними силами Лаосу з другого.
У 1972 р. керівництво комуністичного Лаосу погодилося сісти за стіл переговорів з представниками центральної влади, результатом чого стала домовленість про припинення вогню.
У 1973 р. у Парижі було підписано мирну угоду, учасниками якої були: Північний В’єтнам, Південний В’єтнам, ООН та Тимчасовий революційний уряд[14], що представляв південнов’єтнамських революціонерів. Згідно з умовами Паризької угоди, у 1973 р. війська США були виведені з території Лаосу[15].

14. ОКУПАЦІЯ ДОМІНІКАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ (1965).
(відновлення конституційного ладу, порядку та демократичного правління в Домініканській Республіці)

Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації.

Історична довідка.
У грудні 1962 р., після періоду нестабільності, який панував у Домініканській Республіці після вбивства диктатора Р.Трухільо, Президентом країни був обраний лівоцентристський кандидат від Домініканської революційної партії Х.Бош.
Проте, через 7 місяців лівацької політики, що включала перерозподіл землі та націоналізацію іноземної власності, ультраконсервативний прошарок військового керівництва країни у ході військового заколоту відсторонює Х.Боша від влади.
У зв‘язку із забороною комуністичної та інших лівих партій в країні набирає сили хвиля насильства. Протягом двох років в країні панує атмосфера страйків та конфліктів.
Активна участь різноманітних комуністичних груп та «кастровців» у збройній боротьбі та поразки законного уряду посилюють побоювання США, що внаслідок хаосу та за підтримки Куби в Домініканській Республіці може бути встановлена їхня влада.
Керівництво країни приймає рішення звернутися до США з проханням здійснити збройне втручання.
Як перший крок для відновлення порядку, Адміністрація Л.Джонсона, беручи до уваги необхідність захисту життя американських громадян, наказує американському флоту розпочати блокаду Домініканської Республіки. 28 квітня 1968 р. перші морські піхотинці та військовослужбовці 82-ї аеромобільної дивізії здійснюють висадку на острові. Американські війська створюють «коридор безпеки» між авіаційною базою Сан Ісідоро та готелем «Ембахадор» в центрі Санто-Домінго, в результаті чого відбувається розмежування ворогуючих сторін.
На цьому етапі США разом з Організацією американських держав (ОАД) створюють міжамериканські збройні сили для участі в інтервенції (формально зазначені сили були створені 23 травня 1965 р. під назвою Міжамериканські миротворчі сили - МАМС). На додаток до американських сил, що були розгорнуті в Домініканській Республіці (всього близько 23 тис.), в операції під егідою ОАД та під командуванням США брали участь:
Бразилія (1130 військовослужбовців);
Гондурас (250);
Парагвай (184);
Нікарагуа (160);
Коста Ріка (21 військовий поліцейський);
Сальвадор (3 офіцери).
У ході операції було евакуйовано 6500 громадян різних країн, ВПС США забезпечили доставку 8 млн. тон гуманітарної допомоги населенню Домініканської Республіки.
Збройні сутички між миротворчими силами та ворогуючими сторонами тривали до 31 серпня 1965 р., коли було оголошено перемир‘я. Невдовзі після цього американські війська залишили територію Домініканської Республіки, передавши поліцейські функції та проведення миротворчих операцій бразильським військовим.
Участь ОАД в операції підтвердила здатність Організації забезпечувати розвиток демократії та сприяти мирному розв‘язанню конфліктів в Західній півкулі. Одним з головних наслідків багатонаціональної інтервенції членів ОАД стало відновлення конституційного строю, порядку та демократичного правління в Домініканській Республіці. Нові президентські вибори відбулися 1 червня 1966 р., в яких в тому числі взяли участь колишні президенти Х.Балагер (переможець) та Х.Бош.

15. ВІЙНА У В’ЄТНАМІ (1965-1973).
(допомога прозахідному Уряду В’єтнаму у боротьбі з підтримуваним СРСР та КНР прокомуністичним режимом Демократичної республіки В’єтнам)

Спроби США залучити НАТО до безпосередньої участі в конфлікті не дали бажаних результатів.

Історична довідка.
Пряма участь США у подіях, що відбувалися на території В’єтнаму, пов’язана з інцидентом у Тонкінській затоці 2 та 4 серпня 1964 року, коли північно-в’єтнамськими військово-морськими силами[16] були атаковані два американські кораблі.
Наслідком цієї події стало оголошення США війни Демократичній Республіці В’єтнам (ДРВ). У результаті ескалації конфлікту, чисельність міжнародної коаліції, залученої до бойових дій, у складі США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Республіки Корея, Таїланду і Філіппін досягла у 1969 році 553 тис. військовослужбовців.
На кінець 1966 р. збройні сили Північного В’єтнаму нараховували близько 280 тисяч солдатів. У січні 1967 року збройні сили Південного В’єтнаму і союзників досягли загальної чисельності в 1,2 млн. осіб. Однак наполегливі спроби США залучити до безпосередньої участі в конфлікті НАТО не дали бажаних результатів.
Опитування, проведені в США восени 1967 року, показали, що значна частина американців виступає проти війни. Надалі, у зв'язку із зростанням втрат і затягуванням конфлікту, підтримка військового курсу уряду громадянами США поступово зменшувалася. У 1967 році втрати військ США убитими і пораненими склали 80 тисяч осіб[17].
У 1969 році США починають у регіоні «політику в’єтнамізації», спрямовану на передачу відповідальності та контролю над територіями військам Південного В’єтнаму.
У 1970 році в сусідній Камбоджі відбувся переворот, у результаті якого новий уряд спробував видворити комуністів з країни. У відповідь війська Північного В’єтнаму, що перебували у Камбоджі, почали успішні воєнні дії проти урядових військ. США й армія Південного В’єтнаму були змушені надати швидку військову допомогу урядові Камбоджі, щоб уникнути посилення позицій комуністів поблизу західного кордону Південного В’єтнаму. Ці дії призвели до чергового спалаху антивоєнних виступів у США.
30 березня 1972 року розпочався черговий наступ військ Північного В’єтнаму на територію Південного. Північнов’єтнамські війська нараховували біля 125 тисяч осіб, мали декілька сотень радянських танків. Успіх цієї операції міг завершити війну на умовах, вигідних Північному В’єтнаму. Однак, завдяки ефективній підтримці авіації США, збройні сили Південного В’єтнаму витримали натиск супротивника, проте частина території Південного В’єтнаму була захоплена комуністами.
Влітку 1972 року активізувалися мирні переговори між США і Північним В’єтнамом. Мета США у переговорах - гідно вийти з війни[18].
23 січня 1973 року була підписана Паризька мирна угода, за умовами якої американські війська залишали В’єтнам, а в Південному В’єтнамі створювався комуністичний орган влади - тимчасовий революційний уряд, що конкурував з вже існуючими структурами влади.
У результаті південнов’єтнамські союзники США залишилися сам на сам у боротьбі з ДРВ. Результат не забарився - домовленості про припинення вогню були порушені ДРВ. Територія Південного В’єтнаму була повністю окупована комуністичними військами.

16. ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ ПРОТИ КАМБОДЖІ (1970).
(знищення військових баз в’єтнамських і китайських бойовиків на території Камбоджі)

НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій.

У травні 1970 року сухопутні війська США розпочали бойові дії у східній частині Камбоджі, де розташовувались бази в’єтнамських і китайських бойовиків, які використовувались комуністичним режимом Північного В’єтнаму для ведення військових операцій проти Південного В’єтнаму.
Дії США були санкціоновані національним урядом Камбоджі і спрямовувались на захист її суверенітету та статусу нейтральної держави. Після знищення військових баз Північного В’єтнаму США вивели свої війська з території Камбоджі.
До початку військової кампанії США неодноразово звертались до РБ ООН з офіційними листами, намагаючись привернути увагу міжнародної спільноти до поширення агресії на території Камбоджі. В результаті неспроможності уряду Камбоджі самостійно захистити свій суверенітет США вимушені були розпочати військову операцію, яка набула широкого міжнародного розголосу.
Додатки:
1) лист Постійного представника США на адресу Президента РБ ООН № S/9781 від 5.05.1970р.
2) вербальна нота від імені країн Руху неприєднання на адресу Генерального секретаря ООН № S/10982 від 10.08.1973р.;
3) лист Постійного представника США на адресу Президента РБ ООН № S/9854 від 1.07.1970р.

17. ВОЄННА АКЦІЯ АМЕРИКАНСЬКОГО СПЕЦНАЗУ У ТЕГЕРАНІ (1980).
(невдала операція «Кіготь орла» зі звільнення 53 американських дипломатів та громадян США, що утримувалися на території Посольства США у Тегерані після його захоплення іранськими терористами)

НАТО як організація взагалі не брала участі у цьому конфлікті.

Історична довідка.
Період американо-іранських відносин з 4 листопада 1979 р. по 20 січня 1981 р. відомий як «Криза з заручниками». Іранські студенти, підтримані ісламістським режимом, захопили в заручники 63 американських дипломати та трьох інших громадян США на території американського Посольства в Тегерані. Декількох заручників було звільнено, але 52 особи залишалися в заручниках 444 дні. Цей інцидент суттєво вплинув на американо-іранські стосунки.
Передумовою такого розвитку подій була тривала підтримка США шахського режиму в Ірані та суттєве невдоволення його діями всередині країни. Після Ісламської Революції США надали шаху притулок.
Політика нового режиму Аятоли Хомейні будувалася на антиамериканських гаслах. Під час проведення однієї з демонстрацій протесту біля комплексу будівель Посольства США в Ірані 4 листопада 1979 р. о 6:30 ранку 300 спеціально проінструктованих студентів здійснили напад, захопивши заручників. Умовою звільнення заручників іранці висували повернення з США шаха для подальшого суду над ним і покарання за діяльність на чолі країни.
При цьому, терористи публічно виступили на підтримку ісламістського уряду Хомейні. Таким чином, Іран став заручником власних політичних помилок, створив міжнародну кризу. Керівництво Ірану з метою частково виправдати свої дії оголосило заручників американськими шпигунами[19].
Як свідчать історичні матеріали, до останнього в середовищі організаторів взяття заручників точилися суперечки щодо того, яке посольство захоплювати. Двоє з п’яти організаторів захоплення наполягали на тому, що це має бути радянське Посольство. Мотивація полягала в тому, що в СРСР не вірять в Бога. Крім того, СРСР розпочав війну в Афганістані, який був ісламською країною та сусідом Ірану[20].
Реакція США на захоплення посольства та власних громадян була миттєвою. США припинили купувати нафту в Ірані, заблокували фінансові рахунки та інвестиції. Громадськість США вимагала проведення силової операції зі звільнення заручників.
Президентом Дж.Картером було віддано наказ готувати операцію зі звільнення заручників під кодовою назвою «Кіготь орла». Операцію було заплановано здійснити 24 квітня 1980 р. Операція складалася з двох етапів.
Перший етап полягав у створенні на території Ірану в пустелі поблизу містечка Табас (південь країни) додаткового майданчика для дозаправки вертольотів. В операції були задіяні військово-транспортний літак С-130 та палубні вертольоти RH-53D.
Після дозаправки вертольотів планувалося, що вони доставлять до Посольства антитерористичні підрозділи, які звільнять заручників. Потім всі разом мали транспортуватися до авіабази Мазарі (Manzariyeh) неподалік від Тегерана. Звідти, під прикриттям військової авіації, заручників планувалося евакуювати літаками С-130[21].
Внаслідок низки непередбачуваних обставин, операція зазнала поразки. Через піщану бурю двоє з восьми вертольотів заблукали, третій через технічні проблеми не зміг продовжити виконання місії. Таким чином, без необхідної кількості вертольотів операція була приречена. Коли було прийнято рішення скасувати операцію, під час злету один з вертольотів упав на літак. Виникла пожежа, внаслідок якої загинуло вісім осіб. Під час евакуації в пустелі було залишено шість вертольотів, які дотепер перебувають на службі військова-морських сил Ірану.
Через поспішність дій та низку проблем з евакуацією, в одному з вертольотів було залишено план операції, який засвідчував причетність ЦРУ до її організації та проведення. Ситуація дуже ускладнилася внаслідок зазначених подій.
Однак, незабаром помер колишній шах (27 липня 1980 р.), а у вересні того ж року Президент Іраку Саддам Хусейн розпочав війну з Іраном. Ці дві обставини змусили Уряд Ірану бути поступливішим у двосторонніх американо-іранських переговорах, що розпочалися за посередництва Алжиру.
Результатом переговорів між США та Іраном стала угода про звільнення заручників в обмін на розблокування на іранських рахунках у США восьми мільярдів доларів.
Інавгурація новообраного Президента США Р.Рейгана співпала зі звільненням заручників 20 січня 1980 р. після 444 днів перебування в полоні.

18. ВИСАДКА МОРСЬКИХ ПІХОТИНЦІВ У ЛІВАНІ (1982).
(участь США у складі міжнародного миротворчого контингенту)

Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації.

Історична довідка.
У 1975 р. у Лівані розпочалася громадянська війна. Спалах насильства був пов'язаний з новою фазою арабо-ізраїльського протистояння.
6 червня 1982 р. Ізраїль захопив південний Ліван у відповідь на спробу вбивства Посла Ізраїлю організацією Абу Нідаль, що базувалася на півдні країни.
У 1982 році Рада Безпеки ООН активно розглядала питання ситуації в Лівані у зв’язку з військовими діями Ізраїлю проти цієї країни. РБ ООН ухвалила низку резолюцій (№№ 508 (1982), 509 (1982), 511 (1982), 512 (1982), 513 (1982), 515 (1982), 516 (1982), 517(1982), 518(1982), 519(1982), 520(1982), 521(1982), 523(1982)), в яких, зокрема закликала сторони (Ізраїль та Ліван) виконувати свої зобов’язання щодо миру та звернулась з проханням докласти зусиль для припинення вогню, а також прийняла рішення подовжити мандат Тимчасових Сил ООН в Лівані та збільшити їх чисельність.
За ініціативи Посла США в Сирії Філіпа Хабіба[22] було розпочато процес створення Багатонаціональних сил з підтримання миру в Лівані (MNF). Одним з головних завдань MNF був також контроль за виведенням з території Лівану угруповань Організації визволення Палестини (ОВП), очолюваної Ясіром Арафатом. Багатонаціональні сили були сформовані з військових підрозділів США, Франції, Італії та Великої Британії і, загалом налічували близько 2 тис. миротворців. Їх висадка відбулася 21-26 серпня 1982 р.
30 серпня 1982 р. останні осередки ОВП відбули з Бейруту до Тунісу, після чого Багатонаціональні сили з підтримання миру були виведені з Лівану.
Однак, на цьому конфлікт не завершився. 14 вересня було вбито Президента Лівану Бачіра Гемеєра. У відповідь, 16-18 вересня ліванські бойовики вчинили криваву розправу над сотнями палестинців у таборах біженців Сабра та Шатіла[23]. Ці події змусили Президента США Рональда Рейгана звернутися до партнерів по MNF з метою формування нової миротворчої місії.
29 вересня оновлені Багатонаціональні сили з підтримання миру в Лівані увійшли у Бейрут. До їх складу входило 1200 військовослужбовців, чисельність яких згодом зросла до 1800. Метою місії була допомога новому уряду Лівану стабілізувати ситуацію в країні.
Протягом зими 1982-1983 рр. операції MNF були успішними. Дотримуючись нейтралітету, миротворчі сили відповідали за попередження атак з боку ліванських збройних угруповань та ізраїльської армії.
18 квітня 1983 р. було атаковане Посольство США у Західному Бейруті, внаслідок чого загинуло 63 особи. Це стало чітким сигналом агресії по відношенню до сил MNF.
Великих втрат сили MNF зазнали також в результаті нападу на їх військові казарми у жовтні 1983 р. Терорист-самогубець підірвав вантажівку, начинену вибухівкою, у місці розташування американського та французького контингентів. Тоді загинуло 241 американський та 58 французьких військовослужбовців. Американська сторона звинуватила у нападі іранське терористичне угрупування Хезбола.
Внаслідок посилення незадоволення в США політикою Р.Рейгана на Близькому сході, Конгрес зобов’язав його вивести морських піхотинців з Лівану, що і було виконано в стислі терміни.

19. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ В ГРЕНАДІ (1983).

Офіційні документи ООН з питання збройної інтервенції в Гренаду не містять згадок про залучення НАТО до цієї операції. Європейські союзники США вкрай негативно відреагували на ці події.

Історична довідка.
13 березня 1979 р. в результаті державного перевороту до влади в Гренаді прийшов М.Бішоп, який оголосив своєю метою створення марксистсько-ленінської держави та позиціонував себе союзником СРСР та Куби.
За правління М.Бішопа Гренада почала диспропорційне нарощування військового потенціалу, що виходило за рамки потреб цієї невеликої острівної країни. За участі кубинських військових інженерів на острові розпочалося будівництво аеродрому зі злітно-посадковою смугою, здатною приймати важкі військові літаки. Адміністрація США розглядала це будівництво як створення радянсько-кубинської військово-повітряної бази.
13 жовтня 1983 р. Віце-прем‘єр-міністр Гренади Б.Коард, який був радикальним марксистом, зважаючи на недостатньо швидкий, на його думку, поступ у будівництві соціалістичної держави на острові та з огляду на позицію М.Бішопа, яка заохочувала розвиток приватного підприємництва, здійснив державний переворот. Нехтуючи народною підтримкою М.Бішопа, лояльні Б.Коарду військові стратили Прем‘єр-міністра та близько 30 його прибічників. У країні розгорнулася хвиля насильства та анархії.
У цих умовах Організація східно-карибських держав звернулася до США та інших членів зазначеної організації за допомогою в усуненні загрози, яку несла політична нестабільність в Гренаді. Адміністрація Р.Рейгана погодилася надати відповідну допомогу, але окрім мирного врегулювання в Гренаді ставила перед собою такі завдання:
§ ліквідацію марксистсько-ленінського уряду в Гренаді;
§ унеможливлення перетворення Гренади на перевалочну базу для кубинської та радянської зброї, що могла бути направлена для оснащення лівацьких рухів та повстанців в Центральній та Південній Америці;
§ захист 600 американських студентів-медиків, що навчалися в медичному коледжі Св.Джорджа.
Операція «Негайна лють» розпочалася 25 жовтня 1983 р. й тривала до 15 грудня. У ній брали участь США (7 тис. військових), Антигуа та Барбуда, Барбадос, Домініканська Республіка, Ямайка, Сент-Лусія, Сент-Вінсент (всі острівні держави разом надали 300 солдатів).
Зазначеним силам протистояли 1500 військовослужбовців регулярної армії Гренади та понад 600 кубинських військових.
Втрати в результаті інтервенції склали:
США – 19 вбитих, 116 поранених;
Гренада – 45 вбитих військовослужбовців та 24 цивільних, 358 поранених;
Куба – 25 вбитих, 59 поранених, 638 полонених (пізніше депортовані до Куби).
У середині грудня 1983 р., після того, як генерал-губернатор Гренади призначив новий уряд, американські війська були виведені з острова.
Європейські союзники США вкрай негативно сприйняли інформацію про інтервенцію в Гренаді. З найбільш жорсткою критикою дій Адміністрації Р.Рейгана виступили Канада та Велика Британія, а також Британська співдружність націй.
Офіційні документи ООН з питання збройної інтервенції в Гренаду не містять згадок про залучення НАТО до цієї операції.
Зокрема, у листі Постійного Представника США від 25.10.1983 р. на адресу Голови РБ ООН зазначається, що: „дії уряду США (мається на увазі інтервенція на територію Гренади) були прийняті на запрошення Організації східно-карибських країн, для підтримки завдань і принципів статуту ООН та Організації американських держав”.
Додатки:
- листи Заступника Постійного Представника Сент-Лусії при ООН від 25.10.1983 (S/16070, S/16073), лист Постійного Представника США при ООН від 25.10.1983 (S/16076);
- Проект резолюції Ради Безпеки ООН (S/16077/Rev.1), який не був прийнятий через застосування права вето делегацією США під час голосування;
- Резолюція ГА ООН A/RES/38/7 від 28.10.1983;
- Довідник щодо діяльності органів ООН №6 (1979-1984), частина ІІІ.

20. БОМБАРДУВАННЯ ЛІВІЇ (1986).
(удари по військових та урядових об’єктах Лівії з метою змусити її відмовитися від підтримки тероризму)

Реакція європейських країн, в тому числі і країн-членів НАТО, на бомбардування Лівії була вкрай негативною. Практично всі європейські країни не підтримали дій США

Історична довідка.
Бомбардування Лівії було здійснено підрозділами ВПС та ВМС США 15 квітня 1986 року. Ця військова операція мала кодову назву „Ельдорадо Каньйон”.
Бомбовий удар авіації США став завершальним етапом періоду напруження у відносинах США та Лівії, зокрема, тривалих суперечок з Лівією з приводу лівійських територіальних претензій на затоку Сідра, що далеко заходить у міжнародні води, активізації діяльності терористичних угруповань, яким Лівією надавалась підтримка, зокрема групи Абу Нідала, що була визнана відповідальною за напади на аеропорти Відня та Риму 27 грудня 1985 року. Навесні 1986 року США було прийнято рішення щодо реагування на політику Лівії шляхом нанесення військового удару з метою запобігання розвитку міжнародного тероризму (таким було публічне обґрунтування американською стороною своїх дій).
Керівництвом США було прийнято рішення про направлення флоту у дванадцятимильну зону ( 22 км або 12 морських миль), тобто у міжнародні води, що не визнавалися Лівією, та вважалися нею всупереч міжнародному праву територіальними. Лівія відповіла контрманевром, втративши в результаті радарну систему та декілька ракетних катерів.
Менш ніж за два тижні після цього, 5 квітня, відбувся вибух на дискотеці Західного Берлину „La Belle”, внаслідок якого загинуло два американських військовослужбовці та турецька жінка, близько 200 осіб зазнали поранень. США заявили про наявність інформації щодо безпосередньої причетності Лівії до цього теракту.
Після декількох днів дипломатичних переговорів з європейськими та арабськими партнерами, президент США Р.Рейган 14 квітня 1986 року прийняв рішення щодо нанесення удару по Лівії. У дві години ночі 15 квітня 1986 року були нанесені бомбові удари по п’яти об’єктах на території Лівії літаками США F-111 з авіабаз ВПС Великобританії та літаками A-6, A-7, та F/A-18 з авіаносців США USS America, USS Coral Sea та USS Saratoga.
При цьому Франція та Іспанія відмовили США у використанні їх повітряного простору та європейських континентальних баз, що змусило США проводити операцію через Гібралтарську протоку, збільшивши відстань польоту на 2.100 км.
Внаслідок атаки, яка продовжувалась близько десяти хвилин, були уражені та знищені ряд об’єктів лівійської військової інфраструктури, втім, внаслідок бомбардування випадково (як стверджували США) було уражено також низку цивільних об’єктів, зокрема, посольство Франції у Лівії.
Більшість країн засудили бомбардування США Лівії, зокрема, всі арабські країни, Франція та Радянський Союз. США отримали підтримку лише з боку Великобританії, Австралії, Ізраїлю та декількох інших країн.
Реакція європейської спільноти на бомбардування Лівії була вкрай негативною. Практично всі європейські країни не підтримали дій США, які також призвели до різкого невдоволення широких верств європейської громадськості.
Зокрема, надання Прем’єр-міністром Великобританії М.Тетчер у 1986 році дозволу США на використання військово-повітряних баз країн для нанесення ударів по Лівії було піддано суттєвій критиці у британському суспільстві.

21. АМЕРИКАНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЕЛЬ ЗБИВ НАД ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ВОДАМИ ІРАНУ ІРАНСЬКИЙ ПАСАЖИРСЬКИЙ ЛІТАК (1988).

Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО.

Історична довідка.
Такий факт дійсно мав місце. Американський військовий корабель, перебуваючи незаконно в територіальних водах Ірану, випадково ідентифікував літак, який наближався до нього, як військовий, та такий, що здійснює на нього напад. Оскільки запит системи ідентифікації цілей літаком було проігноровано, по ньому було завдано упереджувальний ракетний удар.
В результаті помилкових дій американських військових загинуло 290 чоловік. Американська сторона висловила вибачення за прикру помилку, що призвела до численних людських жертв.

22. ВТОРГНЕННЯ В ПАНАМУ (1989).

Офіційні документи ООН з “панамського” питання 1989 року не містять згадок про будь-яке залучення НАТО до вторгнення до цієї латиноамериканської країни.

Історична довідка.
Інтервенція проти Панами в 1989 р. була єдиною широкомасштабною операцією США після 1945 р. й до розпаду СРСР, що не мала жодного зв‘язку з «холодною війною».
Корені ситуації, що призвела до інтервенції (кодова назва Операція «Справедлива справа»), мають внутрішньополітичне панамське походження та щільно пов‘язані з постаттю М.Норьєги, який прийшов до влади в країні у 1985 р.
За словами американських високих посадових осіб, М.Норьєга був корумпованим диктатором, якому вдалося створити ефективний нарко-мілітаристський режим в Панамі. Він брав активну участь в наркоторгівлі, контрабанді зброї, відмиванні грошей та безжальному придушенні власного народу. Режим М.Норьєги також систематично порушував положення американсько-панамської угоди про використання Панамського каналу та здійснював провокації проти розташованих в зоні каналу американських військ та установ.
Протягом 40 років, починаючи з 1945 р., Сполучені Штати вдавалися до збройної інтервенції в Латинській Америці завжди в контексті комуністичної загрози. У цьому ж конкретному випадку, М.Норьєга не був комуністом та не планував ввести Панаму до сфери впливу Радянського Союзу. Навпаки, він відігравав ключову роль в зусиллях США з протидії поширенню комунізму в Центральній Америці.
Історично Панама в планах США була стратегічно важливим фактором з огляду на існування каналу, що зв‘язує Тихий та Атлантичний океани. Проте, в середині 1980–х років стратегічна цінність каналу почала знижуватися. США усвідомили цю тенденцію ще в 1978 році, коли Президент Дж.Картер погодився на переговори щодо передачі контролю над каналом Панамі до кінця ХХ століття.
При аналізі міркувань, що призвели до інтервенції США проти Панами, слід брати до уваги комбінацію факторів – ескалацію двостороннього протистояння, внутрішньополітичні пріоритети США, насамперед, в галузі боротьби з наркоторгівлею.
У період 1985-1989 р. Панама пережила 5 міні криз, пов‘язаних з правлінням М.Норьєги. При цьому слід зауважити, що Адміністрації Р.Рейгана та Дж.Буша (старшого) в умовах зростаючого напруження у відносинах з Панамою розраховували та надавали перевагу внутрішньопанамському розв‘язанню ситуації, наприклад, проведення виборів, що поклали б край правлінню М.Норьєги, або народному повстанню на зразок тих, що усунули диктаторів А.Самосу в Нікарагуа або Ф.Маркоса на Філіппінах.
Незважаючи на наявну підтверджену інформацію щодо особистої ролі М.Норьєги в незаконній торгівлі наркотиками, контрабанді зброєю, відмиванні грошей та рекетирстві, протягом тривалого часу ціла низка урядових структур США розглядали панамського диктатора як «близького союзника». Він активно співпрацював з Адміністрацією з боротьби з наркотиками (DEA) та Міністерством оборони, з 1971 р. був платним агентом ЦРУ. Крім того, для США він був джерелом цінної розвідувальної інформації та каналом зв‘язку між США та Ф.Кастро. Найбільш важливим для Вашингтона було те, що під час громадянської війни в Нікарагуа через М.Норьєгу забезпечувалася підтримка та оснащення боротьби «контрас» проти сандінистського режиму.
Слід підкреслити, що Адміністрації Дж.Картера, Р.Рейгана та Дж.Буша знали про незаконні діяння М.Норьєги, проте доцільність використання його в контексті боротьби з комунізмом переважала над міркуваннями іншого характеру.
На межі переходу влади від Р.Рейгана до Дж.Буша (старшого), в умовах розпаду СРСР відбувається зміна акцентів та пріоритетів для офіційного Вашингтона – на перший план виходять питання боротьби з наркобізнесом, які посідають одне з провідних місць в президентській кампанії Дж.Буша.
У лютому 1988 р. в американсько-панамських відносинах нове загострення – федеральні суди мм. Майамі та Тампа висувають обвинувачення М.Норьєзі в рекетирстві, наркоторгівлі, відмиванні грошей та наданні притулку наркоділкам. Серед звинувачень – надання допомоги Медельїнському картелю в переправці до США 2 тон кокаїну вартістю 4,5 млн. дол. та 1,4 млн. фунтів маріхуани. Оприлюднення зазначеної інформації стало поворотним пунктом у ставленні до М.Норьєги – відтепер Адміністрація США розглядає його залучення до наркоторгівлі вкрай обтяжливою обставиною.
Внаслідок скандалу 25 лютого 1988 р. Президент Панами Дельвалле відправляє М.Норьєгу у відставку та призначає полковника М.Хустінеса командувачем Сил оборони. Ця спроба усунення від влади М.Норьєги провалюється – Дельвалле взято під домашній арешт, а М.Хустінес зберігає вірність М.Норьєзі.
У травні 1988 р. Адміністрація Р.Рейгана офіційно робить спробу домовитися з М.Норьєгою щодо його відставки в серпні 1988 р. в обмін на скасування обвинувачень в наркоторгівлі.
У 1989 р., незважаючи на присутність численних міжнародних спостерігачів (місія Дж.Картера, Католицька епіскопальна конференція тощо), підконтрольні М.Норьєзі Сили оборони Панами фальсифікують вибори, на яких, згідно з опитуваннями на виході, з великим відривом перемагає Г.Ендара. Правлячий режим розгортає хвилю насильства проти прибічників Г.Ендари.
Наприкінці 1989 р. криза у американсько-панамських відносинах набуває критичних розмірів. Громадська думка США вимагає від Дж.Буша виконання передвиборчих обіцянок в галузі боротьби з торгівлею наркотиками.
15 грудня 1989 р. підконтрольна М.Норьєзі Національна асамблея призначає його «найвищим лідером національного визволення». Цього ж дня Національна асамблея оголошує стан війни з США. В зоні каналу посилюється ескалація насильства проти американських військовослужбовців – вбито лейтенанта морських піхотинців Р.Паса.
20 грудня 1989 р. Президент Дж.Буш оприлюднив заяву, в якій були викладені пояснення щодо мотивів інтервенції проти Панами:
§ захист життя американських громадян (на той час в Панамі знаходилося близько 35 тис. американців);
§ захист демократії та прав людини в Панамі;
§ боротьба з наркоторгівлею;
§ захист чинності договорів Картер-Торріхос (дії М.Норьєги загрожували нейтралітету Панамського каналу, й США, у відповідності до домовленостей, зберігали право на військове втручання для захисту каналу).
В операції з американського боку брали участь 27,5 тис. військовослужбовців та понад 300 літаків. Об‘єктами атак стали стратегічні установи режиму, гарнізон Сил оборони, авіабаза Ріо Ато (резиденція М.Норьєги). Бойові дії тривали декілька діб – американським військам протистояли здебільшого воєнізовані формування, лояльні М.Норьєзі (т.зв. «батальйони гідності»). У перший же день інтервенції Г.Ендара склав присягу при вступі на посаду Президента Панами.
Операція «Справедлива справа» була завершена 3 січня 1990 р. після здачі М.Норьєги, який переховувався в Папській нунціатурі.
Усього внаслідок інтервенції загинуло 24 особи з американського боку, 50 панамських військових, а також до 300 мирних жителів.
Що стосується міжнародної реакції на дії США в Панамі, 22 грудня 1989 р. Організація американських держав схвалила резолюцію, в якій висловлюється жаль з приводу інтервенції та заклик до виводу американських військ.
Офіційні документи ООН з “панамського” питання 1989 року не містять згадок про будь-яке залучення НАТО до вторгнення до цієї латиноамериканської країни. Позиції низки держав, передусім СРСР та країн-учасниць Руху неприєднання, базуються на різких звинуваченнях агресивних дій США. Спроби згаданих держав провести через Раду Безпеки ООН резолюції, які б мали обов’язковий міжнародно-правовий характер, із засудженням цих дій, не мали успіху. Водночас, резолюція подібного змісту була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН.
Додатки:
§ листи Постійних представників Панами (25.04 та 07.08.1989 р.), Нікарагуа (20.12.1989 р. та 03.01.1990 р.), США (20.12.1989 р.), Куби (21.12.1989 р.), СРСР (21.12.1989 р.), Аргентини (21.12.1989 р.), Перу (21.12.1989 р.), Мексики (21.12.1989 р.) та Танзанії (21.12.1989 р.) при ООН на адресу Голови Ради Безпеки ООН щодо ситуації навколо Республіки Панама;
§ лист президента Куби (22.12.1989 р.) на адресу Генерального секретаря ООН;
§ документи Ради Безпеки ООН та пленарного засідання 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН;
§ резолюція Генеральної Асамблеї ООН щодо ситуації в Республіці Панама (A/RES/44/240 від 29.12.1989 р.).

23. Вторгнення в Ірак 1991 р.
(звільнення коаліційними силами ООН території Кувейту від іракської агресії)

НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій.

Історична довідка.
Війна в Перській затоці була ініційована Іраком, а саме його військовим вторгненням на територію Кувейту. Збройне протистояння агресії Іраку було організоване ООН[24]. Коаліція з понад 30 держав-учасниць, у тому числі США, діяла виключно в рамках мандату цієї організації[25].
Іракське вторгнення в Кувейт було мотивоване тим, що, начебто, останній видобуває нафту з розташованих на території Іраку родовищ. Проти Іраку одразу було введено економічні санкції ООН. Однак через недієвість таких кроків було прийнято рішення щодо силового розв’язання ситуації. У результаті військової операції коаліційних сил ООН Ірак зазнав поразки. Звільнення Кувейту тривало з 2 серпня 1990 р. до 1 березня 1991 р.
З метою спричинити розкол коаліції та вихід з неї арабських країн, С.Хусейном було прийнято рішення спровокувати Ізраїль на участь у війні, що могло б бути негативно сприйнято арабськими країнами. З цією метою було здійснено ракетний обстріл ізраїльської території. Однак, цілісність міжнародної коаліції вдалося зберегти.
Результатом війни у Перській затоці стало запровадження економічних санкцій ООН, що мали на меті максимально обмежити іракські військові програми. Була також введена заборона на польоти іракської авіації на півночі та півдні країни, що мало підвищити рівень безпеки шиїтського та курдського населення, яке зазнавало геноциду[26].
До Іраку направлялися інспекційні групи з метою контролю за виконанням відповідних санкцій ООН. Досить часто Ірак звинувачував інспекторів у шпіонажі, що ніяким чином не могло сприяти нормальній співпраці з ООН. Разом з тим, Іраку було дозволено обмежений продаж нафти в обмін на продовольство та медикаменти.
Неодноразові намагання Іраку закупити військове обладнання та матеріали порушували умови резолюції ООН, що додавало аргументів прихильникам силового варіанту повалення режиму Саддама Хусейна.
Відповідні резолюції РБ ООН, прийняті у 1991 р. у зв'язку з розглядом ситуації в Іраку (685(1991), 686(1991), 687(1991), 688(1991), 689(1991), 692(1991), 699(1991), 700(1991), 705(1991), 706(1991), 707(1991), 712(1991), 715(1991) не містять жодних згадок про НАТО.

24. ЗБРОЙНЕ ВТОРГНЕННЯ В СОМАЛІ (1993).
(гуманітарна операція ООН в Сомалі)

Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації.

Історична довідка.
Операція ООН в Сомалі 1993 р. «Відновлення надії», проведена силами тридцяти семи держав відповідно до мандату Організації, мала суто гуманітарний характер[27] і була зумовлена громадянською війною в Сомалі, гуманітарною катастрофою, голодомором, хаосом і безладом в країні. Згідно з мандатом ООН[28] та відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН № 814 від 26 березня 1993 р.[29], США, які неодноразово закликали ООН навести порядок в Сомалі, стали основною країною-контибутором місії. Зацікавленість США у нормалізації ситуації в країні обумовлювалася значними покладами нафти на її території та концесійною участю американських компаній у їх розробці.
В операції окрім США також брали участь Австралія, Австрія, Бангладеш, Бельгія, Ботсвана, Канада, Чехословаччина, Єгипет, Фіджі, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Індія, Індонезія, Ірландія, Італія, Непал, Кувейт, Йорданія, Малайзія, Марокко, Нова Зеландія, Нігерія, Норвегія, Пакистан, Іспанія, Південна Корея, Румунія, Саудівська Аравія, Швеція, Туніс, Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати, Велика Британія та Зімбабве.
Ця операція ООН тривала до 1995 р. Однак американські підрозділи було виведено зі складу Місії у 1994 за наполяганням Президента США Б.Клінтона.
Максимальна чисельність місії сягала 28 тис. чол. Кількість жертв серед членів Міжнародної місії ООН у Сомалі склала 154 особи, серед них 149 військових, 3 цивільних учасника Місії та 2 місцевих жителі.
Місія ООН офіційно визнавала федеральний уряд країни, що формувався з 18 автономних регіонів, які фактично управлялися лідерами сомалійських військових формувань. Завдання місії полягали у роззброєнні сомалійців, налагодженні системи нормального життєзабезпечення, наданні медичного забезпечення, проведенні заходів із дотримання та збереження миру.
5 червня 1993 р. під час інспекції складу боєприпасів 24 пакистанські члени Місії ООН були атаковані. Цей інцидент став поворотним пунктом в роботі Місії ООН. В організації нападу було звинувачено Мохамеда Фера Аідіда[30]. Згодом, прибічники Аідіда продовжили практику нападу на миротворчий контингент. За інформацію про місцезнаходження Аідіда було навіть оголошено грошову винагороду. Антитерористична операція Місії ООН з пошуку та знищення бійців Аідіда призвела до жертв серед мирного населення. Це викликало погіршення ставлення місцевого населення до Місії.
АнтиООНівські настрої загострилися після інциденту з військовим вертольотом АН-1 «Кобра». Виконуючи операцію зі знищення лідерів терористичних угрупувань, що зібралися на зустріч, було зруйновано декілька сусідніх будинків, внаслідок чого загинуло багато сомалійців. Керівництво Сомалі звинуватило Місію ООН у смерті людей, а коли чотири західних журналісти спробували дослідити деталі подій, їх було забито до смерті групою невідомих осіб. В наступні тижні було закатовано та вбито декілька американських військових.
Виникла парадоксальна ситуація, коли сомалійці, розчарувавшись в Місії ООН з роззброєння угруповань бойовиків, що контролювали країну, почали їх підтримувати. У країні почав посилюватися ісламський фундаменталізм. Військові лідери почали використовувати релігію для закидів, спрямованих проти ООН. Сили ООН поступово втрачали контроль над ситуацією.
У керівництві Місії також існували протиріччя. Зокрема, італійське командування не погоджувалося з тактикою американських колег щодо пошуку та захоплення Аідіда [31].
8 серпня 1993 р. була створена оперативна група, до складу якої увійшли бійці підрозділів спеціального призначення. Група була виведена з-під командування ООН, що дозволяло їй активніше проводити військові операції. У результаті охоти на Аідіда в Могадішо розпочалися бойові дії, в яких загинуло від 500 до 1000 сомалійських військових та цивільних. Втрати серед американських військових склали 18 загиблими та 73 пораненими.
У зв’язку з чисельними жертвами серед американського військового контингенту, громадськість США висловилася проти доцільності подальшого перебування власних громадян у складі місії ООН. Президент Б.Клінтон прийняв рішення про виведення американських військових з Сомалі до 31 березня 1994 р. Франція та Швеція також вивели з Сомалі власні контингенти.
На початку 1994 р. Рада Безпеки ООН встановила граничний термін діяльності Місії в Сомалі до березня 1995 р. На завершальному етапі діяльності Місії вона займалася питаннями припинення вогню, роззброєння та підготовкою конференції з формування нового уряду. Однак, підготовка конференції неодноразово відкладалася, військові лідери Сомалі ігнорували домовленості та побажання. Так і не досягнувши результату, місія ООН в Сомалі була розформована [32].

25. УЧАСТЬ У ВОЄННІЙ ОПЕРАЦІЇ В БОСНІЇ (1994).
(участь НАТО у миротворчій операції в Боснії і Герцеговині в 1994 році)

Дії Альянсу на підтримку місії ООН в БіГ були гідно оцінені, як керівництвом ООН, так і міжнародною спільнотою.

Історична довідка.
Нанесення повітряних ударів у Боснії і Герцеговині у 1995 році (кодова назва цієї операції в НАТО – „Свідома сила”) здійснювалося силами держав-членів НАТО з метою зменшення військових спроможностей армії боснійських сербів, які вдавалися до атак проти так званих „безпекових зон”, визначених ООН на території Боснії. Ці миротворчі операції тривали з 30 серпня до 20 вересня 1995 року і здійснювалися за допомогою 400 літаків, 5 тис. військовослужбовців з 15 країн-членів Альянсу.
Підставою для початку операції стала хвиля кривавих розправ, вчинених Армією Сербської Республіки проти цивільного населення під час облоги Сараєво (5 лютого 1994 р. було вбито 68 осіб та понад 144 поранено, 28 серпня 1995 р. мінометним вогнем було вбито 37 та поранено понад 90 чол.).
Протягом повітряної кампанії було здійснено 3515 бойових вилетів, спрямованих проти 338 цілей. Бойові літаки, що брали участь в операції, базувалися в Італії та на авіаносцях „Теодор Рузвельт” та „Америка”.
При цьому, літакам доводилося долати сербську інтегровану систему протиповітряної оборони, яка становила для них серйозну небезпеку. Зокрема, силам сербської ППО 30 серпня 1995 р. було збито французький „Міраж-2000”.
У відповідь на тиск з боку сил ООН та НАТО, бойовики боснійських сербів захопили 400 миротворців місії ООН UNPROFOR і використовували їх у якості живого щита на головних військових об’єктах Боснійської сербської армії.
Рішучі дії Альянсу на підтримку місії ООН в БіГ були гідно оцінені, як керівництвом ООН, так і міжнародною спільнотою. Зокрема, 28 жовтня 1994 у спільній заяві політичні керівники ООН та НАТО висловили задоволення рівнем співпраці цих організацій у справі реалізації відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН щодо БіГ, зазначивши при цьому важливу роль повітряних операцій НАТО, як потужного фактора стримування агресивних дій по відношенню до миротворців ООН та дій, що суперечать вимогам відповідних документів радбезу ООН.
Військові заходи Альянсу, у поєднанні з наполегливими дипломатичними зусиллями, значною мірою сприяли зняттю облоги Сараєва, забезпеченню реального припинення вогню та започаткуванню мирного переговорного процесу восени 1995 року.
Логічним кроком на шляху продовження миротворчої діяльності Альянсу в БіГ стало створення згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 1031 Сил втілення під проводом НАТО (ІФОР/IFOR), відповідальних за забезпечення виконання військових аспектів Загальної рамкової угоди із забезпечення миру в БіГ, підписаної 14 грудня 1995 року (Дейтонська мирна угода).
ІФОР розпочали свою діяльність 16.12.1995 р., а вже через чотири дні відбулася передача повноважень від командувача сил ООН командувачу ІФОР, в підпорядкування якому перейшли усі сили як країн НАТО, так і не членів Альянсу, які у той час брали участь в операції.

26. ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ В ЮГОСЛАВІЇ (1999).
(миротворча операція НАТО „Об’єднана сила” у Союзній Республіці Югославія).

Метою миротворчої операції НАТО у Колишній Республіці Югославія було припинення насильства, подальшого поширення гуманітарної катастрофи та сприяння переговорному процесу з метою пошуку шляхів врегулювання кризи.

Історична довідка.
У березні 1999 року з метою припинення гуманітарної катастрофи у провінції Косово Союзної Республіки Югославія, НАТО розпочала військову повітряну кампанію. Військові засоби замінили собою дипломатичні, після більш ніж року тривалих переговорів міжнародної спільноти та низки резолюцій Ради Безпеки ООН, що мали на меті переконати президента СРЮ С.Мілошевича припинити зухвалі порушення міжнародного гуманітарного права.
Зокрема, резолюції ООН щодо ситуації в Косово протягом 1998-1999 рр. містять „глибоку стурбованість у зв’язку з ... серйозною гуманітарною ситуацією на всій території Косово та гуманітарною катастрофою”; РБ також „вимагає, щоб Союзна Республіка Югославія невідкладно та під контролем припинила насильство та репресії в Косово” (резолюції РБ ООН 1160 (1998), 1199 (1998), 1203 (1998), 1239 (1999)). У згаданих документах також зазначається, що погіршення ситуації у Косово „становить загрозу миру та безпеці всього регіону”.
На початку 1999 року, у результаті низки провокаційних актів з двох ворогуючих сторін СРЮ (влада Сербії з одного боку, косовські албанці з іншого), а також надмірного застосування сили з боку збройних та поліцейських сил Сербії, безпекова ситуація у провінції Косово почала стрімко погіршуватися. У Лондоні та Парижі за посередництва міжнародної спільноти відбулась низка дипломатичних переговорів між конфліктуючими сторонами (Косово та Сербія), що завершились безрезультатно.
У березні 1999 року збройні та поліцейські сили Сербії інтенсифікували та підсилили військовими засобами (додаткові сили, артилерія, танки тощо) наступ на Косово, що призвело до гуманітарної катастрофи в провінції. Зокрема, у цей період понад 230 000 біженців - албанських косоварів - прибули до Македонії, понад 430 000 до Албанії, близько 64 000 – в Чорногорію, 21 500 - в Боснію і Герцеговину та понад 61 000 були евакуйовані в інші країни. У самому Косово близько 580 000 осіб залишилися без домівок.
24 березня 1999 року коли усі дипломатичні можливості були вичерпані, НАТО розпочала військову операцію – повітряну кампанію проти режиму Мілошевича.
Хронологія розвитку подій напередодні прийняття Альянсом рішення щодо застосування сили проти режиму С.Мілошевича виглядає таким чином:
§ 30 січня 1999 року Північноатлантична Рада, враховуючи розвиток подій, надала Генеральному секретарю Альянсу повноваження на прийняття рішення щодо початку повітряної операції проти об’єктів на території Колишньої Республіки Югославія.
§ 23 лютого 1999 року НАТО привітала суттєвий прогрес, досягнутий у результаті переговорів у Рамбуйє, зокрема щодо рішення С.Мілошевича надати Косово статус автономії. Водночас, було наголошено, що остаточного рішення так і не було прийнято.
§ 22 березня 1999 року Північноатлантична Рада у своїй заяві повідомила про завершення консультацій щодо подальших дій щодо С.Мілошевича, а також надала повноваження Генеральному секретарю вирішувати, чи продовжувати переговори, чи розпочинати силові дії.
§ 23 березня 1999 року Генеральний секретар Альянсу повідомив про прийняте ним рішення видати розпорядження Верховному головнокомандувачу об’єднаних сил НАТО в Європі розпочати повітряну операцію в Колишній Республіці Югославія.
§ 10 червня 1999 року Генеральний секретар НАТО виступив із заявою, в якій повідомлялось про припинення військової операції Альянсу у Колишній Республіці Югославія. Відповідне рішення було прийняте у зв’язку з: початком виведення сил безпеки Югославії з території Косово; із укладенням 9 червня 1999 року між НАТО та Колишньою Республікою Югославія (КРЮ) технічно-військової угоди, яка кореспондується з угодою від 3 червня 1999 року між Росією та Європейським Союзом з одного боку та КРЮ з іншого. Генеральний секретар Альянсу також повідомив, що поінформував про відповідне рішення НАТО Генерального секретаря ООН та Голову Ради Безпеки ООН.
У заявах Генерального секретаря НАТО того часу наголошується, що метою військової операції у Колишній Республіці Югославія було припинення насильства, подальшого поширення гуманітарної катастрофи та сприяння переговорному процесу з метою пошуку шляхів врегулювання цієї проблеми. Генеральний секретар також підкреслив, що удари завдаються по військових об’єктах, які забезпечують військово-повітряні сили Колишньої Республіки Югославія, а не проти народу цієї країни.
У повітряній операції Альянсу щодо КРЮ „Об’єднана сила” взяли участь всі члени Альянсу, а також держави, які на той час мали статус „запрошених до членства” – Польща, Угорщина, Чеська Республіка.

27. ЗБРОЙНЕ ВТОРГНЕННЯ В АФГАНІСТАН (2001).

Твердження про будь-яку присутність НАТО, зокрема військову, в Афганістані у 2001 році не відповідають дійсності. Помилковими також є заяви про збройне вторгнення Альянсу до цієї країни.

Історична довідка.
Восени 2001 року США було розпочато операцію „Тривала свобода”, яка мала на меті повалення в Афганістані режиму „Талібан” та знищення підтримуваної ним терористичної організації „Аль-Каїда”. Ця військова операція була відповіддю на масштабні атаки проти США 11 вересня 2001 року, що були здійснені міжнародним терористичним угрупованням Аль-Каїда на чолі з Усамою Бін Ладеном.
Про безпосередню причетність правлячого на той час в Афганістані режиму Талібан до дій Аль-Каїди йшлося у резолюції РБ ООН 1378 (2001). Зокрема, у цій резолюції було засуджено рух Талібан за те, що він дозволив використати Афганістан як базу для здійснення мережею Аль-Каїда та іншими терористичними групами терористичних актів за кордоном і надав притулок Усамі бін Ладену.
Реакція НАТО на атаки 11 вересня була миттєвою, зокрема менш ніж через 24 години після нападів Північноатлантична Рада заявила, що «Сполучені Штати Америки можуть розраховувати на допомогу та підтримку своїх 18 союзників у Північній Америці та Європі».
12 вересня НАТО оголосила терористичні атаки на Сполучені Штати нападом на усі 19 країн-членів Альянсу. У цьому зв’язку вперше в історії НАТО було застосовано статтю 5 Вашингтонського договору, згідно з якою збройний напад на одного чи більше членів НАТО вважається нападом на них усіх. На запит США, в жовтні 2001 року НАТО надала попередню підтримку коаліційній операції проти Талібану і Аль-Каїди в Афганістані.
Хоча коаліційні сили операції „Тривала Свобода” складались переважно з військовослужбовців держав-членів НАТО, перший етап антитерористичних дій в Афганістані не передбачав безпосереднє залучення НАТО як організації, до виконання завдань операції.
Після повалення коаліційними силами режиму Талібан і знищення навчальних таборів Аль-Каїди в Афганістані, у Кабулі було створено Міжнародні сили сприяння безпеці (МССБ) з метою надання допомоги перехідній владі Афганістану у забезпеченні стабільного та безпечного середовища в Кабулі та на прилеглих територіях. Командування силами МССБ здійснювалося на ротаційній основі. Перші 3 місії тривали під командуванням Великої Британії, Туреччини та 1-го Німецько-Нідерландського корпусу. Лише четверта місія МССБ здійснювалась під проводом НАТО. Офіційна передача повноважень командування МССБ до НАТО відбулася 11 серпня 2003 року.
МССБ є добровільною коаліцією держав, розгорнутою під егідою РБ ООН, за підтримки, а зараз – під проводом НАТО, і фінансуються країнами-учасницями МССБ.
МССБ було створено на виконання положень Боннської угоди від 6 грудня 2001 року, підписаної в рамках заходів щодо створення перехідного уряду Афганістану за участі лідерів афганської опозиції. Міжнародно-правовим підґрунтям діяльності МССБ є мандат ООН, виданий на підставі змісту Глави VII Статуту ООН, а також Резолюцій Ради Безпеки ООН № 1386, 1413 та 1444.
У жовтні 2003 року РБ ООН було прийнято резолюцію № 1510, яка санкціонувала розширення зони компетенції МССБ за межі Кабула з метою допомогти уряду Афганістану поширити дію державної влади на всю територію країни і створити безпечне середовище для проведення вільних та справедливих виборів та відбудови країни.
У цьому зв’язку, у 2004 році розпочався процес передачі відповідальності від коаліційних сил до МССБ, зокрема, Групам з реконструкції в провінціях (ГРП). ГРП – невеликі підрозділи (75-300 осіб цивільного та військового персоналу), які займаються реалізацією проектів з реконструкції та гуманітарного характеру; допомогою в боротьбі з нелегальним обігом наркотиків; надають допомогу у створенні сил безпеки Афганістану.
ГРП діють на основі мандату РБ ООН, виданого НАТО для здійснення операції МССБ, Резолюцій РБ ООН № 1386, 1413 та 1444, запиту Президента Афганістану Х.Карзая, а також низки додаткових документів робочого характеру, підготовлених у відповідності до мандату ООН. При цьому увага ГРП зосереджується на забезпеченні основних потреб людини, таких як питна вода, електрика, житло, а також на оцінці процесу відбудови інфраструктури, що була зруйнована протягом 23 років конфлікту. Те ж саме стосується відбудови медичних та середніх навчальних закладів.
Вже з середини 2006 року відповідальність МССБ поширюється на весь Афганістан. На політичному рівні МССБ тісно співпрацюють з афганською владою, Місією ООН із сприяння в Афганістані, агенціями ООН, міжнародними урядовими та неурядовими організаціями.
Станом на початок 2007 року до складу МССБ входять більш ніж 31 000 осіб військового та цивільного персоналу з 37 країн-контрибуторів.
Важливими заходами, реалізованими за сприяння сил НАТО в Афганістані, стало проведення зборів великої національної ради Афганістану (Лойя Джирга) у 2002 р., президентських виборів у 2004 р., парламентських та виборів до органів місцевого самоврядування у 2005 році.
Військовослужбовці МССБ забезпечують також безпеку і роботу Кабульського міжнародного аеропорту, завдяки якому здійснюється життєво необхідний повітряний зв’язок Афганістану з зовнішнім світом. МССБ координують виконання сотень цивільно-військових проектів щодо задоволення базових потреб населення країни, підвищення його життєвого рівня та відродження надії на краще майбутнє.

28. ВТОРГНЕННЯ В ІРАК (2002).

НАТО як організація не підтримала наміри США щодо військової кампанії, а також не брала участі у бойових діях на території Іраку.

Історична довідка.
Перш за все, необхідно зазначити, що військова кампанія проти Іраку була розгорнута силами міжнародної коаліції на чолі з США у березні 2003 року, а не у 2002 році, як зазначено у листівці Київського міського комітету Компартії України.
Північноатлантичний Альянс як організація не підтримав наміри США щодо військової кампанії, а також не брав участі у бойових діях на території Іраку. Військова кампанія проводилася за участю міжнародних коаліційних сил, до складу яких входили окремі держави-члени Альянсу, так й інші країни світу, включаючи Україну.
Разом з тим, відповідно до запиту Туреччини у лютому 2003 року, Північноатлантичною Радою (ПАР) НАТО було проведено низку консультацій щодо визначення та проведення упереджувальних заходів для забезпечення безпеки території та населення Туреччини відповідно до положень статті 4 Північноатлантичного договору.
Довідково: згідно з положеннями статті 4 Північноатлантичного договору, „Сторони консультуватимуться між собою щоразу, коли, на думку якоїсь із них, виникне загроза територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці будь-якої із сторін”.
На практиці це означало наступне.
На запит Туреччини, ПАР було прийнято рішення щодо розгортання протягом лютого-квітня 2003 року на території Туреччини літаків спостереження та систем протиракетної оборони держав-членів НАТО з метою забезпечення захисту країни у разі виникнення загрози нападу з боку Іраку на її територію або загрози її населенню.
Крім того, 21 травня 2003 року на запит Польщі, як держави-члена Альянсу, НАТО було прийнято рішення щодо безпекової підтримки Польщі з огляду на те, що підрозділи її збройних сил брали участь у складі багатонаціональних стабілізаційних сил в Іраку, де Польща з 3 вересня 2003 року очолювала командування багатонаціональної дивізії “Центральний Південь”.
Довідково: У складі багатонаціональної дивізії „Центральний Південь” брали участь підрозділи двадцяти країн світу, а саме: 1.Гондурас; 2.Домініканська Республіка; 3.Королівство Данія; 4.Королівство Іспанія; 5.Королівство Нідерланди; 6.Королівство Норвегія; 7.Латвійська Республіка; 8.Литовська Республіка; 9.Монголія; 10.Південна Корея; 11.Республіка Болгарія; 12.Республіка Казахстан; 13.Республіка Польща; 14.Республіка Філіппіни; 15.Румунія; 16.Словацька Республіка; 17.США; 18.Угорська Республіка; 19.Україна; 20.Фіджі.
Слід також зазначити, що всі вищезгадані заходи були виконані Альянсом на запит двох країн – Туреччини та Польщі – відповідно до загальних зобов'язань Організації щодо забезпечення безпеки держав-членів НАТО та можливостей для їх доступу до військових спроможностей інших країн і використання їх досвіду, у разі необхідності. З гострою критикою дій США в Іраку виступили окремі держави-члени НАТО, зокрема Бельгія, Люксембург, Німеччина та Франція.

[1] http://en.wikipedia.org/wiki/1956
[2] http://www.un.org/Depts/dpko/dpko/co_mission/unogil.htm
[3] http://en.wikipedia.org/wiki/Congo_Crisis
[4] http://www.un.org/Depts/DPKO/Missions/onucM.htm
[5] http://www.guardian.co.uk/Archive/Article/0,4273,4049783,00.html
[6] http://www.usnews.com/usnews/doubleissue/mysteries/patrice.htm
[7] Sean Kelly, America's Tyrant: The CIA and Mobutu of Zaire.
[8] Blaine Harden, Africa: Dispatches from a Fragile Continent, p. 50
[9] http://www.blythe.org/nytransfer-subs/99ca/Panama_Canal_Zone:_Beginning_of_the_End-part1_
[10] The New York Times, April 4, 1964. U. S. and Panama Sign Agreement to Restore Ties, Tad Szulc.
[11] http://en.wikipedia.org/wiki/Torrijos-Carter_Treaties

[12] http://www.maestravida.com/january9/january9.html
[13] http://www.state.gov/www/about_state/history/vol_xxviii/01_24.html
[14] http://en.wikipedia.org/wiki/Provisional_Revolutionary_Government
[15] http://www.state.gov/r/pa/ho/frus/nixon/vi/64033.htm
[16] http://en.wikipedia.org/wiki/Gulf_of_Tonkin_Incident
[17] http://www.hawaii.edu/powerkills/SOD.TAB6.1A.GIF
[18] http://www.touchthewall.org/facts.html#se
[19] http://www.historyguy.com/iran-us_hostage_crisis.html
[20] http://www.theatlantic.com/doc/200412/bowden
[21] http://en.wikipedia.org/wiki/Operation_Eagle_Claw
[22] http://en.wikipedia.org/wiki/Philip_Habib
[23] http://en.wikipedia.org/wiki/Sabra_and_Shatila_massacres
[24] http://www.un.org/Depts/dpko/missions/unikom/
[25] http://www.un.org/Depts/dpko/missions/unikom/mandate.html
[26] http://en.wikipedia.org/wiki/Kurdish_people
[27] http://www.un.org/Depts/dpko/dpko/co_mission/unosomi.htm
[28] http://www.un.org/Depts/dpko/dpko/co_mission/unosom2mandate.html
[29] http://daccess-ods.un.org/access.nsf/Get?Open&DS=S/RES/814%20(1993)&Lang=E
[30] Report of the Secretary-General on the Implementation of Security Council Resolution 837 (1993), dated 1/7/93.
[31] Cowell, Alan, 1993, ‘Italy, In U.N. Rift, Threatens Recall Of Somalia Troops’, The New York Times, 16/7/93.
[32] http://www.un.org/Depts/dpko/dpko/co_mission/unosom2backgr1.html

 

 

 

Міфи про НАТО